Верховний Суд виснував: сплата боржником коштів на користь нового кредитора, який не набув статусу стягувача, не є належним виконанням рішення

Верховний Суд у постанові від 22.10.2025 по справі № 521/25844/23 сформулював правову позицію за змістом якої судове рішення не може вважатись належно виконаним, а боржник бути виключеним з Єдиного реєстру боржників, без дотримання визначеної процесуальної процедури, незалежно від фактичних домовленостей сторін зобов’язання поза межами виконавчого провадження.

Так, за змістом обставин справи № 521/25844/23 звертаючись до суду зі скаргою на дії виконавця скаржниця посилалася на те, що вона виконала рішення суду, сплативши заборгованість за кредитним договором новому кредитору (який набув права вимоги за таким кредитним договором на підставі договору факторингу, укладеного з попереднім кредитором (стягувач у виконавчому провадженні), однак, у Єдиному реєстрі боржників міститься інформація про те, що вона є боржницею за закритим виконавчим провадженням, що перешкоджає їй вільно користуватися своїм майном.
Відмовляючи у задоволенні скарги, суд апеляційної інстанції відзначив, що так як виконавчий документ був повернений виконавцем стягувачу (попередній кредитор) на підставі пункту 5 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження» у відділу ДВС не було правових підстав та механізму виключення відомостей про скаржницю з Єдиного реєстру боржників. Надані скаржницею докази про відсутність у нового кредитора до неї будь-яких фінансових претензій за кредитним договором не стосуються виконавчого провадження, стороною якого новий кредитор не був.
Не погодившись з таким рішенням, скаржницею подано касаційну скаргу за змістом якої зауважено на неврахуванні судом апеляційної інстанції оскарження нею відмови виключити відомості з Єдиного реєстру боржників з підстав добровільного фактичного виконання у повному обсязі рішення суду згідно з виконавчим документом на користь нового кредитора.

Переглядаючи рішення суду апеляційної інстанції, Верховний Суд розмежував матеріальне та процесуальне правонаступництво, зазначивши, зокрема, що хоча право вимоги за кредитним договором перейшло до нового кредитора, останній не набув статусу стягувача у виконавчому провадженні або у виконавчому документі, оскільки процесуальна заміна сторони відповідно до статей 55 та 442 ЦПК України не відбулася. За таких умов сплата боргу новому кредитору не може вважатися виконанням судового рішення.
Верховний Суд зазначив, що процесуальне правонаступництво є похідним від матеріального та випливає з юридичних фактів правонаступництва (заміни сторони в матеріальному правовідношенні її правонаступником). Процесуальне правонаступництво передбачене статтею 55 ЦПК України, частиною першою якої встановлено, що у разі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, заміни кредитора чи боржника у зобов`язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії судового процесу.
Тобто процесуальне правонаступництво передбачає перехід процесуальних прав та обов`язків сторони у справі до іншої особи у зв`язку з вибуттям особи у спірному матеріальному правовідношенні. У зв`язку із цим для вирішення судом питання щодо процесуальної заміни сторони у справі необхідна наявність відповідних первинних документів, які підтверджують факт вибуття особи з матеріального правовідношення та перехід її прав та обов`язків до іншої особи - правонаступника. Матеріальне правонаступництво реалізується в межах процесуального правонаступництва виключно за правилами останнього.
Відповідно до частини першої статті 442 ЦПК України, у разі вибуття однієї із сторін виконавчого провадження суд замінює таку сторону її правонаступником.
Законодавець не ототожнює «процесуальне правонаступництво» і «заміну сторони виконавчого провадження», оскільки цим інститутам присвячені дві окремі статті ЦПК України - 55 та 442 відповідно. Також це опосередковано випливає зі змісту пункту 28 частини першої статті 353 ЦПК України, відповідно до якого ухвала про заміну сторони у справі (процесуальне правонаступництво) та ухвала про заміну сторони виконавчого провадження відокремлені одна від одної як такі, на які можуть подаватися скарги окремо від рішення суду.
Особа, на користь якої видано виконавчий документ, набуває статусу стягувача з моменту видачі такого виконавчого документу, а не з моменту відкриття виконавчого провадження. Проте, разом із тим ця особа до відкриття виконавчого провадження, як юридичного процесу, є лише стягувачем у виконавчому документі на стадії виконання судового рішення з відповідним потенціалом прав у виконавчому провадженні, які повноцінно реалізує лише у статусі стягувача як сторони відкритого виконавчого провадження, за виключеннями, передбаченими законодавством. Тому заміна стягувача саме як сторони виконавчого провадження неможлива, якщо заява правонаступника про це подана, зокрема, після спливу строку пред`явлення виконавчого документа до виконання, але якщо цей строк не був поновлений судом.
Водночас заміна стягувача у виконавчому документі іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги) допускається на будь-якій стадії судового процесу. До таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 лютого 2022 року у справі № 2-7763/10 (провадження № 14-197цс21).
Відповідно до змісту частини п`ятої статті 442 ЦПК України, частини шостої статті 12, пункту 1 частини першої, частини п`ятої статті 26, частини п`ятої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження» поза межами відкритого виконавчого провадження як юридичного процесу стягувач користується правами у виконавчому провадженні як завершальній стадії судового провадження на підставі відповідного закріпленого статусу у виконавчому документі.
Суд апеляційної інстанції встановив, що після укладення договору факторингу новий кредитор не набув статусу стягувача у виконавчому провадженні/виконавчому листі, тобто процесуального правонаступництва не відбулося.
Постановою виконавця виконавчий лист був повернений стягувачу (попередній кредитор) на підставі пункту 5 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження».
Таким чином, сплата скаржницею на користь нового кредитора, який не був стягувачем ані у виконавчому провадженні, ані за виконавчим листом, заборгованості за кредитним договором відповідно до пропозиції такого нового кредитора, не є виконанням рішення суду, яким із скаржниці стягнено заборгованість та витрати зі сплати судового збору, у повному обсязі, та у спосіб, зазначений у виконавчому документі.

Підсумовуючи, Верховний Суд визнав обґрунтованим висновок апеляційного суду про відсутність правових підстав для задоволення скарги на дії виконавця щодо відмови у виключенні з Єдиного реєстру боржників відомостей про скаржницю, шляхом ухвалення відповідної постанови на підставі пункту 9 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження» у зв`язку із фактичним виконанням боржником в повному обсязі виконавчого документа.