Верховний Суд підтвердив повноваження приватних виконавців на виконання рішень щодо боржників, активами яких управляє АРМА

Чим далі – тим складнішою й динамічнішою стає сфера права, відтак, саме судова практика все частіше відіграє ключову роль у тлумаченні та формуванні меж застосування закону. А у виконавчому провадженні, яке нерідко стикається з відсутністю прямого законодавчого регулювання значної кількості різноманітних питань, судова практика, зазвичай, є основним джерелом системних підходів та орієнтирів для їх вирішення, отже, й забезпечення єдності правозастосування.
Саме така ситуація виникла з питанням повноважень приватних виконавців щодо виконання рішень стосовно боржників, активи яких передані в управління АРМА (Національне агентство з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів), та належна регуляція якого наразі досягнута внаслідок його вирішення у межах судової практики
При цьому, менше ніж за півроку, вектор правозастосування у цьому питанні змінився кардинально – від висновку про відсутність повноважень у приватних виконавців на виконання таких рішень, до діаметрально протилежного та вже усталеного на даний час, про їх наявність.

Так, у постанові від 19.12.2024 у справі № 903/62/23 Верховний Суд у складі Касаційного господарського суду, з огляду, зокрема, на положення статті 1 Закону України «Про Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів» від 10.11.2015 №772-VIII, яка визначає управління активами як діяльність із володіння, користування та розпорядження активами, на які накладено арешт у кримінальному провадженні чи у справі про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави і вирішено питання про їх передачу Національному агентству, тобто забезпечення збереження активів, збереження (за можливості - збільшення) їх економічної вартості, передача їх в управління або реалізація активів у випадках та порядку, передбачених цим Законом, а також реалізація активів, конфіскованих у кримінальному провадженні чи стягнених за рішенням суду в дохід держави внаслідок визнання їх необґрунтованими, відзначив, що зміст управління активами є тотожним змісту права власності, наведеному у статті 317 Цивільного кодексу України (власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном).
Прийшовши до такої позиції, відповідаючи на доводи касаційної скарги щодо можливості приватного виконавця здійснювати виконання рішень щодо боржника, корпоративні права якого перебувають у управлінні Національного агентства, та виходячи із тлумачення статей 124, 129-1 Конституції України, статей 317, 318 Цивільного кодексу України, статті 1 Закону України «Про Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів», пункту 2 частини другої статті 5 Закону України «Про виконавче провадження», Верховний Суд дійшов висновку, що після запровадження управління майном боржника, держава в особі Національного агентства набула тимчасово права власника щодо таких корпоративних прав з метою забезпечення збереження активів та збереження (за можливості - збільшення) їх економічної вартості.
З урахуванням вимог пункту 2 частини другої статті 5 Закону України «Про виконавче провадження» Верховний Суд прийшов до висновку, що приватний виконавець не мав права відкривати виконавче провадження та здійснювати виконавчі дії щодо майна боржника, оскільки частка держави у статутному капіталі, з урахуванням її перебування в управління Національного агентства, складає більше 25%.

Натомість, 16.05.2025 Верховний Суд у складі Об’єднаної палати Касаційного господарського суду у справі № 903/421/21 відступив від наведених висновків Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду у справі № 903/62/23.

Справу № 903/421/24 було передано на розгляд Об’єднаної палати саме з підстав необхідності відступу від висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 19.12.2024 у справі №903/62/23, позаяк колегія суддів не погодилася з ототожненням змісту поняття «управління активами боржника» зі змістом поняття «права власності» та зазначила, що за загальним правилом право власності є безстроковим. Підстави припинення права власності передбачені, зокрема, статтею 346 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Натомість управління активами здійснюється лише тимчасово, на строк дії арешту. Крім того, особа, чиї активи передані в тимчасове управління АРМА, залишається їх власником. АРМА по суті виконує функцію установника управління, у зв’язку з чим підстави для ототожнення таких правовідносин з управління зі змістом права власності - відсутні.

Отже, у справі № 903/421/24 Об’єднана палата, зокрема, досліджувала правову природу управління арештованими активами, яке здійснюється відповідно до частини одинадцятої статті 100 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) та положень Закону України «Про Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів» №772-VIII (далі - Закон України №772-VIII), а також норм ЦК України, зокрема глави 70, яка регламентує договірне управління майном, та глави 23, що встановлює загальні засади здійснення права власності, адже тлумачення наведених положень є необхідним для оцінки і розмежування управління активами та права власності у межах спірних правовідносин.
Об’єднана палата, також, виходила з того, що для правильного застосування правових норм важливо враховувати, що правовідносини регулюються різними законами. Тому необхідно тлумачити нормативні положення не лише за змістом слів (лексично), а й аналізувати правовідносини в цілому - як систему, де всі елементи взаємопов’язані.

Так, у постанові від 16.05.2025 Верховний Суд у складі Об’єднаної палати Касаційного господарського суду відзначив, зокрема, наступне.
Відповідно до частини першої статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. У частині першій статті 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Зміст суб’єктивного права власності формулюється через відому «тріаду» прав або правомочностей (володіння, користування, розпорядження). У суб’єктивному розумінні, право власності є абсолютним правом особи вільно володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном, а необмеженій кількості осіб заборонено порушувати таке суб`єктивне право і створювати перешкоди в його здійсненні.
Згідно з частиною першою статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Отже, за загальним правилом саме власнику належить правомочність вчинення правочинів, спрямованих на розпорядженням його майном (такий же висновок викладений у пункті 99 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2020 у справі № 826/20221/16).
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частини перша статті 321 ЦК України).
Відповідно до статті 41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Примусове відчуження об`єктів права приватної власності можливе лише за умов суспільної необхідності, на підставі та в порядку, встановленому законом, і за умови попереднього й повного відшкодування їх вартості.
Право власності є безстроковим. Підстави припинення права власності передбачені, зокрема, статтею 346 ЦК України.
Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом (частина друга статті 321 ЦК України).
Разом з тим, Об’єднаною палатою відзначено, що законодавець поряд з державною, комунальною та приватною власністю на майно відповідно до частини 2 статті 316 ЦК України передбачив право довірчої власності як особливий вид права власності, яке виникає із закону або договору управління майном.
У главі 70 ЦК України (статті 1029 - 1045 ЦК України) передбачено особливості укладення, виконання та припинення договорів управління майном як різновиду цивільно-правових договорів, що визначають взаємні права та обов’язки установника управління як власника майна, що є предметом управління, та управителя майна, який в силу взятих на себе договірних зобов’язань за плату здійснювати від свого імені управління цим майном в інтересах установника управління або вказаної ним особи (вигодонабувача). За змістом аналізу положень частини другої статті 1029 та частини п’ятої статті 1033 ЦК України Об’єднана палата зазначила, що є підстави зробити висновок, що укладення договору управління майном саме по собі не призводить до переходу права власності до управителя. Управитель може набути статусу довірчого власника лише в тому випадку, якщо це прямо передбачено умовами договору.
Об’єднаною палатою, також, зазначено, що окрім механізму управління майном, передбаченого главою 70 ЦК України, існує також інститут управління активами, що регулюється нормами КПК України та Законом України №772-VIII та досліджено, зокрема, положення статей 100, 170 КПК України, статей 1,⠀2, 19, 21 Закону №772-VIII.
Об’єднаною палатою відзначено, що аналіз статей 317, 1033 ЦК України та пункту 4 частини першої статті 1 Закону України №772-VIII свідчить, що право власності, право довірчої власності, а також управління активами включає так звану «тріаду» правомочностей власника. Проте наявність однакових правомочностей не дозволяє ототожнювати зазначені правові інститути, оскільки право власності - це класичний інститут приватного права, у межах якого особа має повне, самостійне і незалежне право розпоряджатися майном у власних інтересах, а право довірчої власності (управління майном) - також належить до приватноправової сфери, але передбачає фідуціарний характер відносин: управитель володіє, користується і розпоряджається майном не для себе, а в інтересах іншої особи, тобто установника управління. Натомість управління активами згідно Закону №772-VIII є правовим механізмом, що застосовується у кримінальному провадженні та у позовному провадженні у справах про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави із встановленням заборони користуватися такими активами. Об’єднана палата висновує, що управління арештованим майном АРМА має характер строкового повноваження спеціального призначення, яке виникає на підставі судового рішення або згоди власника. Воно має ознаки тимчасовості (діє до моменту скасування арешту або завершення провадження) та цільового характеру (служить для збереження майна). При цьому управитель відповідно до частини третьої статті 21 Закону №772-VIII не має права відчужувати активи, прийняті ним в управління.
Отже, власник активу зберігає право власності навіть у випадку передачі майна в управління АРМА. Управління не змінює титулу власності - воно лише обмежує реалізацію окремих правомочностей, як-от користування чи розпорядження, і лише на час дії арешту. Це узгоджується зі статтею 41 Конституції України та статтею 1 Протоколу №1 до Європейської конвенції з прав людини, які гарантують непорушність права власності та передбачають, що позбавлення цього права можливе лише за законом, в інтересах суспільства та з дотриманням принципу пропорційності. Чітке розмежування між правом власності та управлінням майном у межах КПК України та Закону України №772-VIII є необхідною умовою дотримання конституційного принципу недоторканності власності та забезпечення балансу між публічним інтересом і захистом прав особи. Це також узгоджується з положеннями статті 1 Протоколу № 1 до Європейської конвенції з прав людини щодо втручання у мирне володіння майном.
Отже, управління активами, переданими відповідно до статті 100 КПК України та положень Закону України №772-VIII, не є тотожним або рівнозначним за правовим змістом праву власності, передбаченому статтями 316 та 317 ЦК України.

З урахуванням викладених у постанові від 16.05.2025 у справі № 903/421/24 правових висновків (пункти 8.37- 8.45 постанови), Об’єднана палата відступила від висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 19.12.2024 у справі №903/62/23, про те що зміст управління активами є тотожним змісту права власності, наведеному у статті 317 ЦК України (власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном).
При цьому, Об’єднана палата зауважила, що вона відступає не від постанови у конкретній справі, а від висновку щодо застосування норм права. Цей висновок міг бути сформульований в одній або декількох постановах. Відсутність згадки про повний перелік постанов, в яких сформульований висновок, від якого відступила об’єднана палата, не означає, що відповідний висновок надалі застосовний.

Своєю чергою, щодо наявності/відсутності відповідно до Закону України «Про виконавче провадження» повноважень у приватного виконавця на вчинення виконавчих дій щодо боржника з урахуванням статусу його активів, переданих у тимчасове управління АРМА, Об’єднана палата звернула увагу, що відповідно до статті 5 Закону України «Про виконавче провадження», приватний виконавець, зокрема, не має права здійснювати примусове виконання рішень, за якими боржником є юридичні особи, частка держави у статутному капіталі яких перевищує 25 відсотків.
Разом з тим, оскільки Об’єднана палата у цій справі відступила від правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду від 19.12.2024 у справі № 903/62/23, про те що зміст управління активами є тотожним змісту права⠀власності, наведеному у статті 317 ЦК України (власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном) (пункт 8.46 постанови), висновки суду апеляційної інстанції, що приватний виконавець не мав права відкривати виконавче провадження та здійснювати виконавчих дій щодо майна боржника, оскільки частка держави у його статутному капіталі з урахуванням її перебування в управлінні АРМА, складає понад 25%, не ґрунтуються на правильному застосуванні норм матеріального права, зокрема положень статей 1, 5 та 18 Закону України «Про виконавче провадження», які не містять обмежень щодо примусового виконання рішення у разі тимчасового управління активами без зміни форми власності, оскільки управління активами, здійснюване АРМА, не змінює титулу власності та не перетворює активи на державну власність, а тому саме перебування частки у статутному капіталі товариства в управлінні АРМА не може бути підставою для заборони приватному виконавцеві здійснювати примусове виконання судового рішення.

Такі висновки Верховного Суду у складі Об’єднаної палати Касаційного господарського суду у справі № 903/421/24⠀наразі є застосовними у подальшій практиці, зокрема, у постановах Верховного Суду від 09.06.2025 у справі №922/1633/24; від 12.06.2025 у справі №902/966/22; від 23.06.2025 у справі №922/3303/21; від 24.06.2025 у справі №922/1933/22 та ін.