Про особливості застосування службових строків: визначальні акценти судової практики

Про строки процесуальні, порядок їх обліку, необхідність дотримання, обґрунтування поважності пропуску та підстав поновлення присвячено багато публікацій, а судова практика з цих питань досить розгалужена та широко висвітлена.
Поряд з цим питанню службових строків приділено значно меншу увагу, хоча за своєю суттю вони нерідко стають каменем спотикання при тлумаченні норм закону, відтак, їх вірне застосування часто є визначальним для правильного вирішення справи.

Приміром, у справі № 752/11324/14 віднесення судами першої та апеляційної інстанцій строку до категорії процесуальних, а не службових, став ключовим для висновку Верховного Суду про помилковість прийнятих судових рішень, їх скасування та передачі справи на новий розгляд.
Так, суди першої та апеляційної інстанцій залишили без розгляду клопотання виконавця про затвердження мирової угоди від 21.11.2022, укладеної сторонами у процесі примусового виконання судового рішення, та з яким виконавець звернувся до суду 18.01.2023, з мотивів пропуску строку, встановленого частиною 1 статті 434 ЦПК України, та не надання клопотання про поновлення пропущеного строку.
Натомість, Верховний Суд, переглядаючи в касаційному провадженні рішення судів попередніх інстанцій у справі № 752/11324/14, в постанові від 20.09.2023 відзначив про невірність наведеної позиції, та наголосив про наступне.
Зокрема, вказав, що як у доктрині, так і практиці касаційного суду, звертається увага на існування службових строків:
(а) процесуальні дії суду та учасників судового процесу мають здійснюватися лише в рамках відповідних стадій судочинства, у послідовності та в межах певного часу, зокрема визначених процесуальних строків для учасників справи та строків судової діяльності, встановлених законом для суду (службові строки) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 серпня 2020 року в справі № 178/14/20 (провадження № 61-9921св20);
(б) строки судової діяльності (службові строки) відрізняються від процесуальних строків за своєю сутністю. Вони не впливають на реалізацію суб’єктивних процесуальних прав сторонами, іншими особами, які беруть участь у справі. Пропущення службового строку не знімає із суду обов’язку вчинити процесуальну дію або комплекс процесуальних дій (див., зокрема, Курс цивільного процесу: підручник за ред. В. В. Комарова. - Х. : Право, 2011. - С. 432).
Право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом (стаття 126 ЦПК України). Суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення (частина перша статті 127 ЦПК України).
Мирова угода, укладена між сторонами, або заява про відмову стягувача від примусового виконання в процесі виконання рішення подається в письмовій формі державному або приватному виконавцеві, який не пізніше триденного строку передає її для затвердження до суду, який видав виконавчий документ (частина перша статті 434 ЦПК України).
Суд має право відмовити у затвердженні мирової угоди у процесі виконання рішення з підстав, визначених статтею 207 цього Кодексу, а у задоволенні заяви про відмову від примусового виконання рішення - з підстав, визначених статтею 206 цього Кодексу (частина третя статті 434 ЦПК України).

Зазначивши про наведене, Верховний Суд в подальшому зауважив, що:
ЦПК України передбачає строки, які по своїй суті не є строками звернення до суду та відносяться до службових строків (наприклад, встановлені у статтях 401, 407, 434, 442 ЦПК України);
триденний строк (частина перша статті 434 ЦПК України), протягом якого виконавець має звернутися до суду для вирішення питання про затвердження мирової угоди, - це службовий строк, встановлений в ЦПК України саме для виконавця;
оскільки триденний строк належить до службових, то на нього не поширюються положення статей 126 і 127 ЦПК України. Тобто, пропуск виконавцем цього строку не зумовлює такий наслідок як необхідність подання клопотання про поновлення вказаного строку та не звільняє його від обов’язку передати клопотання про затвердження мирової угоди, а в суду відсутні підстави для залишення клопотання без розгляду або для відмови в затвердженні мирової угоди внаслідок пропуску триденного строку.
За таких обставин, констатувавши, що суд першої та апеляційної інстанцій на таке не звернули увагу, Верховний Суд у справі №752/11324/14 виснував, що суди зробили неправильний висновок про залишення клопотання без розгляду.

У справі № 365/74/16 Верховний Суд виснував про помилковість мотивів, за яких ухвалені рішення судів першої та апеляційної інстанцій, в т.ч., також, через неврахування службових строків.
Так, розглянувши скаргу на бездіяльність відділу ДВС щодо ненадання в межах строків, визначених Законом України «Про звернення громадян», відповіді на заяву стягувача, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, відмовив у її задоволенні з мотивів неправильно обраного скаржником способу захисту своїх порушених прав. Звернувшись до суду із заявою в порядку Закону України «Про звернення громадян», а не Закону України «Про виконавче провадження», заявник самостійно визначив правовий режим зазначеного звернення, тому обраний ним спосіб захисту прав у виконавчому провадженні - оскарження бездіяльності відділу в частині недотримання вимог Закону України «Про звернення громадян» слід застосувати в порядку звернення до суду із відповідним позовом, оскільки такий спосіб захисту не узгоджується зі статтею 451 ЦПК України.
Натомість, переглядаючи такі рішення судів у касаційному порядку Верховний Суд у постанові від 30.05.2024 за аналогічного посилання як на доктрину так і практику касаційного суду щодо існування службових строків, в т.ч., постанови Верховного Суду від 13.08.2020 у справі № 178/14/20 та постанову від 20.09.2023 у справі № 752/11324/14, звернув увагу на приписах статті 12 Закону України «Про звернення громадян», згідно якої дія цього Закону не поширюється на порядок розгляду заяв і скарг громадян, встановлений, зокрема, Законом України «Про виконавче провадження», та зауважив на застосуванні релевантних норм Закону України «Про виконавче провадження».
Так, згідно з пунктом 3 частини другої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов’язаний розглядати в установлені законом строки заяви сторін, інших учасників виконавчого провадження та їхні клопотання.
Виконавче провадження здійснюється з дотриманням таких засад, зокрема, гласності та відкритості виконавчого провадження, розумності строків виконавчого провадження (пункти 6, 7 частини першої статті 2 цього Закону).
У частині першій статті 11 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що строки у виконавчому провадженні - це періоди часу, в межах яких учасники виконавчого провадження зобов`язані або мають право прийняти рішення або вчинити дію. Строки у виконавчому провадженні встановлюються законом, а якщо вони не визначені законом - встановлюються виконавцем.
Дослідивши зміст наведених норм Верховний Суд зазначив, що їх тлумачення свідчить, що заяви та клопотання сторін та інших учасників виконавчого провадження, пов’язані із виконанням судових рішень, зобов’язаний розглянути саме виконавець. Законом України «Про виконавче провадження» не встановлений строк розгляду заяв сторін, інших учасників виконавчого провадження та їхніх клопотань у виконавчому провадженні, обов’язок розгляду яких покладений на виконавця (стаття 13 цього Закону «строки прийняття рішень виконавцями та вчинення виконавчих дій»),і порядок розгляду таких заяв виключено зі сфери дії Закону України «Про звернення громадян».
Тому відповідні заяви та клопотання мають розглядатися у строки, які встановлюються виконавцем з урахуванням такої засади як розумність. Такий строк по своїй суті належить до службових строків, встановлений в Законі саме для виконавця. Цей строк не впливає на реалізацію суб’єктивних прав сторін, інших учасників виконавчого провадження.

Зважаючи на таке, Верховний Суд, зокрема, виснував, що у справі, що переглядається, суди не врахували, що відповідно до статті 451 ЦПК України у разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов’язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника), а якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця і право заявника не було порушено - суд відмовляє в задоволенні скарги. Відповідно до пункту 3 частини другої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» саме виконавець зобов’язаний розглядати в установлені законом строки заяви сторін, інших учасників виконавчого провадження та їхні клопотання, пов’язані із виконанням судових рішень. Заяви та клопотання сторін та інших учасників виконавчого провадження мають розглядатися у строки, які встановлюються виконавцем з урахуванням такої засади як розумність. Такий строк по своїй суті належить до службових строків, встановлений в Законі саме для виконавця. Цей строк не впливає на реалізацію суб’єктивних прав сторін, інших учасників виконавчого провадження. Також, Верховний Суд відзначив, що суди не в повній мірі надали оцінку змісту та відповідним доводам скарги про те, що скаржником була подана заява саме в рамках виконавчого провадження; відповідна заява пов’язана із виконанням рішення суду, стягувачем при виконанні якого є скаржник.
Проте скарга не містить обґрунтування неправомірної бездіяльності саме виконавця у виконавчому провадженні щодо виконання судового рішення, порушення ним розумного строку розгляду відповідного звернення та порушення цим права скаржника як сторони виконавчого провадження. При цьому ініціювання справи щодо судового контролю за виконанням судових рішень не для захисту прав та інтересів є недопустимим.
Отже, за висновками постанови Верховного Суду від 30.05.2024 у справі № 365/74/16 у задоволенні скарги судам належало відмовити саме з цієї підстави, тож оскаржені судові рішення ухвалено змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.