Право на виконання або: принцип VS норма

Статтею 129-1 Конституції України визначено, що суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов’язковим до виконання.

Отже, судовий акт, який набрав законної сили, підлягає безумовному виконанню особою, на яку покладено такий обов’язок. Одночасно, на практиці, виконання судового рішення в добровільному прядку скоріше є виключенням, аніж правилом, тож особи, на користь яких такі рішення постановлені звертаються по допомогу до органів та осіб, які здійснюють примусове виконання рішень.

Порядок примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб) регулюють норми Закону України «Про виконавче провадження» від 02 червня 2016 року № 1404-VIIІ (далі - Закон № 1404-VIII).

Водночас, законодавець визначив й коло випадків, за наявності яких виконавчий документ не може бути прийнятий до примусового виконання.

Так, за приписами пункту 4 частини 4 статті 4 Закону № 1404-VIII виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання якщо Національним банком України прийнято рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку-боржника.

Правова конструкція даної імперативної норми є чіткою та однозначною, проте судова практика відрізняється принципово різними підходами до її застосування з огляду на наявність конкретних обставин справи та їх аналіз через призму верховенства права.

Отже, з підстав неоднакового правового регулювання Великою Палатою Верховного Суду у справі №⠀5002-17/1718-2011 було досліджено правову проблему, пов’язану із застосуванням норми пункту 4 частини 4 статті 4 Закону № 1404-VIIІ, яка зобов’язує державного (приватного) виконавця повернути виконавчий документ без прийняття до виконання, якщо Національним банком України (далі - НБУ) прийнято рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку-боржника, за одночасних обставин наявності судового рішення про стягнення витрат за судовою процедурою банкрутства, які покладено на неплатоспроможний банк в особі його ліквідатора.

За обставинами справи ухвалою господарського суду, залишеною без змін постановами судів апеляційної та касаційної інстанцій, затверджено звіт про нарахування грошової винагороди арбітражному керуючому (далі - Стягувач) та відшкодування витрат, пов’язаних з провадженням у справі про банкрутство, та зобов’язано уповноважену особу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію неплатоспроможного банку (далі - ФГВФО) перерахувати Стягувачу частину грошової винагороди.

На виконання зазначеного судового рішення у відповідній частині видано наказ (далі – виконавчий документ), який Стягувач надав до примусового виконання державному виконавцю.

Одночасно, зважаючи на наведені вимоги пункту 4 частини 4 статті 4 Закону, державний виконавець повернув виконавчий документ без прийняття до виконання, посилаючись на рішення Правління НБУ від 19 грудня 2017 року № 811-рш про відкликання ліцензії та ліквідацію банку-боржника.

Стягувач звернувся до суду зі скаргою на такі дії державного виконавця, яку суд задовольнив частково, визнав неправомірним повернення виконавцем виконавчого документа без прийняття до виконання, зобов’язав усунути порушення (поновити порушене право заявника) та винести постанову про відкриття виконавчого провадження про примусове виконання виконавчого документа. Таке рішення підтримав й суд апеляційної інстанції.

Не погоджуючись з цими рішеннями, боржник звернувся до Верховного Суду.
Прийнявши до розгляду касаційну скаргу Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, зазначаючи про необхідність відступу від висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду щодо застосування пункту 4 частини 4 статті 4 Закону № 1404-VIII у подібних правовідносинах у справах № 761/14537/15-ц (постанова від 06.11.2019), № 552/1811/15-ц (постанова від 01.12.2021), згідно з якими наявність норми пункту 4 частини 4 статті 4 Закону № 1404-VIII не може суперечити принципу верховенства права, меті й завданням цивільного судочинства, які спрямовані на захист порушеного права та виконання остаточного судового рішення, та дійшов висновку про наявність підстав для задоволення скарги на бездіяльність державного виконавця, необхідність вчинення ним дій з виконання рішення суду, незважаючи на те, що банк-боржник перебував у ліквідаційній процедурі.

В свою чергу, за позицією Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, у випадку введення ліквідаційної процедури банку виконання судових рішень щодо такого банку має здійснюватися іншим органом - ФГВФО відповідно до процедури, визначеної статтями 1, 6 Закону № 1404-VІІІ, розділом VІІІ, та пункту 8 розділу Х «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» від 23 лютого 2012 року № 4452-VІ (далі – Закон № 4452-VІ).

Досліджуючи відповідну правову проблему Велика Палата Верховного Суду спрямувала основний фокус уваги на принцип верховенства права, зауваживши, зокрема, на такому.

Згідно з практикою ЄСПЛ одним з основних елементів верховенства права є принцип правової визначеності, який, серед іншого, передбачає, що рішення суду з будь-якої справи, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів.

В рішеннях Конституційного Суду України зазначено, що беручи до уваги статті 3, 8, частини першу, другу статті 55, частини першу, другу статті 129-1 Конституції України, свої юридичні позиції щодо визначення виконання судового рішення складовою конституційного права на судовий захист, зазначив, що держава, створюючи належні національні організаційно-правові механізми реалізації права на виконання судового рішення, повинна не лише впроваджувати ефективні системи виконання судових рішень, а й забезпечувати функціонування цих систем у такий спосіб, щоб доступ до них мала кожна особа, на користь якої ухвалене обов’язкове судове рішення, у разі, якщо це рішення не виконується, у тому числі державним органом. Визначений у законі порядок забезпечення державою виконання судового рішення має відповідати принципам верховенства права та справедливості, гарантувати конституційне право на судовий захист; невиконання державою позитивного обов`язку щодо забезпечення функціонування запроваджуваної нею системи виконання судових рішень призводить до обмеження конституційного права на судовий захист та нівелює його сутність.
Виконання всіма суб’єктами правовідносин приписів, викладених у рішеннях суду, які набрали законної сили, утверджує авторитет держави як правової.

За цим Великою Палатою Верховного Суду констатовано, що правова проблема, яка постала в цій справі, полягає у тому, що суб’єкт правовідносин з виконання судового рішення в ліквідаційній процедурі банку (особа, уповноважена ФГВО на ліквідацію банку) відмовився виконати рішення суду про вчинення певних дій з перерахування коштів як таких, що є витратами банку, пов’язаними з веденням ліквідаційної процедури, а Законом № 1404-VIIІ не передбачено механізму виконання таких рішень державним виконавцем.

Своєю чергою, щодо застосування приписів пункту 4 частини 4 статті 4 Закону № 1404-VIII ключові висновки Великої Палати є такими.

Статтею 1 Закону № 1404-VIII законодавець урегулював, що примусове виконання рішень уповноваженими цим Законом органами та особами здійснюється у межах повноважень та у спосіб, що визначені, зокрема, Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону.
Одним з таких актів є Закон № 4452-VI, який установлює правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження ФГВФО, порядок виплати ФГВФО відшкодування за вкладами, а також регулює відносини між ФГВФО, банками, НБУ, визначає повноваження та функції ФГВФО щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків (стаття 1 цього Закону).
Тобто у спорах, пов’язаних з виконанням банком, у якому введена тимчасова адміністрація та/або запроваджена процедура ліквідації, зобов’язань перед його кредиторами, приписи Закону № 4452-VI є спеціальними відносно приписів інших нормативних актів, що регулюють відповідні правовідносини.
Частиною 4 статті 38 Закону № 4452-VІ ФГВФО надано право залучати до своєї роботи інших осіб, оплата праці яких здійснюється за рахунок банку, що ліквідується, у межах кошторису витрат, затвердженого виконавчою дирекцією ФГВФО. А відповідно до частини 3 статті 46 Закону № 4452-VІ допускається можливість виникнення в банку, який перебуває в ліквідаційній процедурі, додаткових зобов’язань, пов’язаних з витратами в ліквідаційній процедурі неплатоспроможного банку.

Рішеннями судів у цій справі ліквідатора банку зобов’язано оплатити частину послуг ліквідатора позичальника як таких, що є витратами, пов’язаними з належним проведенням ліквідаційної процедури самого банку, з огляду на обов’язок ліквідатора банку вживати заходів щодо повернення своїх активів, а поза межами участі банку у справі про банкрутство позичальника стягнення таких активів є неможливим з урахуванням часткового стягнення дебіторської заборгованості на користь неплатоспроможного банку. Таке рішення залишено в силі постановами судів апеляційної та касаційної інстанцій. Отже, воно не може ставитися під сумнів під час розгляду скарги на дії державного виконавця стороною (боржником), щодо якої його прийнято.

Разом з тим, наводячи вимоги пункту 4 частини 4 статті 4 Закону № 1404-VІІІ та зазначаючи, що виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання протягом трьох робочих днів з дня його пред`явлення, якщо НБУ прийнято рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку-боржника Велика Палата Верховного Суду при цьому зазначила, що бере до уваги зазначену правову норму проте вважає, що вона має застосовуватися імперативно щодо всіх конкурсних вимог кредиторів неплатоспроможного банку, оскільки Закон № 4452-VІ визначає спеціальні процедури задоволення конкурсних вимог неплатоспроможного банку у відповідній черговості.

Отже, за висновком Великої Палати Верховного Суду - якщо існують судові рішення, які набрали законної сили, щодо зобов’язання до вчинення ліквідатором банку певних дій з погашення вимог, які виникли як поточні в ліквідаційній процедурі до неплатоспроможного банку, і такий ліквідатор відмовляється в добровільному порядку виконати такі рішення, стягувач не може бути позбавлений конституційного права на виконання судового рішення.
Повернення в такому випадку виконавцем стягувачу виконавчого документа без прийняття до виконання буде незаконним.

Велика Палата Верховного Суду погодилась, що у випадку відмови ліквідатора банку виконати судові рішення про зобов’язання відшкодувати витрати ліквідаційної процедури банку такий механізм виконання судового рішення буде ефективним способом захисту інтересів стягувача та не суперечитиме загальним принципам правової певності та виконання державою позитивного обов’язку щодо забезпечення належних механізмів виконання судових рішень.

З огляду на наведені висновки, Велика Палата Верховного Суду не відступила від правових висновків щодо необхідності забезпечення державою належних механізмів виконання судового рішення шляхом зобов’язання ліквідатора банку до вчинення певних дій чи стягнення коштів з боржника у випадку, якщо уповноважена особа банку (ліквідатор) за певних обставин відмовляється вчинити належні дії з виконання судового рішення у процедурі ліквідації банку, які викладено в постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 06.11.2019 у справі № 761/14537/15-ц та від 01.12.2021 у справі № 552/1811/15-ц.